Спілкування з ним приносило насолоду. Народився він 20 березня 1937 року у родині офіцера Радянської Армії в місті Саратові. Батько служив на західному кордоні перед війною. Коли почалася війна, мати з малим Стасиком пробиваються в тил., осівши в Україні. Одержали похоронку з фронту. У 40-х роках живуть у Гутах, Коломаку. В 1949 році оселяються в Каравані, де Станіслав у 1952 році закінчує 7-річну школу. У школі почав писати вірші. Багато допомагала йому вчителька української мови та літератури Євдокія Кузьмівна Мякішева – перший слухач і рецензент. Після виходу в 1963 році першої поетичної збірки Станіслав одразу 22.09.63. відправляє її вчительці, зазначивши у листі: "Вважайте кожен вірш і кожен рядок нашим спільним твором. Ви маєте на це право”. Дорогій серцю вчительці вдячний поет присвятив вірш "Спогад”. У шліфуванні молодого поета безпосередню участь брав Володимир Сосюра, якому поет-початківець присвятив поезію "Поет” Збірочка має 26 віршів. Газета "Соціалістична Харківщина " так відгукнулася про неї: "У поета Станіслава. Шумицького проявилися ознаки нового бачення світу, - рисочки й інтонації, які обіцяють народження творчої індивідуальності, подають заявку автора на майбутні творчі успіхи” Критик також відзначив, що поезія Станіслава Шумицького позбавлена поганої моди римування і поетичної драбинки. Збірочка розкриває теми психології людини, кохання, природи рідного краю. Центральною темою є цілеспрямованість, героїзм, чистота думок і дій, роздуми над людським життям. Майстерно володіючи українською мовою, Станіслав Шумицький збагачує її такими висловами: ”нема нічого страшнішого за тишу, що враз оживає”, "йому майбутнє вмерти не дає”, ”куди страшніше, як вона (людина) в собі безповоротно втратила Людину” тощо. У другій збірці – 54 вірші. Вона свідчить про поетичне зростання автора. У третій збірці – 43 поезії. Дивною є назва збірки, що він її готував до друку "Осінь відкриває обрій”: вона ніби передчуває смерть поета Частим гостем Станіслав був у бабусі й дідуся, що жили в Люботині на вулиці Леніна біля Перекошки. Про Люботин, Караван, природу рідного краю залишив поезії: "Люботин”, "Караван”, "Рідному місту”, "Хвилинка”, "Околиця” тощо. В Малинівці Чугуївського району здав екстерном курс за середню школу. Якийсь час навчався на філологічному факультеті Харківського Держуніверситету імені М.Горького (нині ім.Каразіна). Працював у редакціях газет: районної Дергачів (Харківська область), Обухівської районної (Київська область), "Ленінська зміна”, "Вечірній Харків”, "Молодь України”. Жив у Люботині, тому їздив електричкою – типова ситуація не дуже влаштованого життя. Вона ж, переломлена любовно і з елегійним філософуванням, вилилася у вірші, подарованому риною Корж Кімові Балабусі: - професорові, кандидату філологічних наук Харківського педагогічного університету ім.. Г. С. Сковороди: Поїзди, як життя: все немає спочину їм. Поспішають кудись - у невідомий край. А життя - поїзди: як спинився хвилиною – На порожнім пероні самотньо чекай. До побачення, Харкова солов’їні околиці, Де в осінніх садах залягла тишина. Чи зустріну коли, чи не стріну ніколи цю Дівчиноньку, що в мене, як серце, одна. Та не можу відкласти прощально години ці. Пам’ятай же, кохано, повсюди й завжди: Як не зможем любов зберігать поодинці – Не зуміємо й вкупі її берегти. Всім вокзалам планети судилися муки: Розставання завжди викликали жалі. Та якби на Землі припинились розлуки, То й побачень би вік не було на Землі. Дивний настрій для молодого віку автора – " і все більше вокзалів”, тобто розставань і менше причалів – зустрічей. Отак і бачу його на пероні, як і сам Люботин, блакитноокого русявого Станіслава, мов уславлені місцеві ставки. Як ота крапля з однойменного вірша "Ти знаєш, що ти Людина?” Василя Симоненка ідеєю співзвучна, та вірш С.Шумицького за художнім рівнем вважаю вищим. Тут вбачається образ, хай і елементарний, прикутий до залізничної колії Люботин - Харків , який лине з кожним краєвидом вікна, що пролітає повз поїзд., розуміючи щось потаємне і віддзеркалюючи себе у слові. Його твори друкувала місцева, районна, обласна преса, журнали "Ранок”, "Дніпро”, "Вітчизна”, "Сибирские огни”. Матері, що жила в Каравані, присвятив поезію "Сивина” За життя Станіслава вийшли друком три збірочки – "Ознаки вірності” (1963 рік), "Сорок ударів серця” (1966 рік), "Герої приходять у пісню” (1971 рік) Був одружений, мав доньку Мариночку. В перших числах січня 1974 року трагічно загинув. Вбивство, а, може, самогубство, трапилося в час відрядження. Та й до цього часу бентежить питання: чому тіло забитого поета "знайшлося” в моргу аж на 21 день після смерті (третього січня 1974 року знайдене за Харковом у глибокому яру) при наявності в нього в кишені посвідчень члена спілки журналістів і члена спілки письменників. Його смерть і до цього часу залишається загадковою. Деякі поезії С.В.Шумицького покладені на музику композиторами А.Сало, Б.Михайлівським, О.Еткало, Іллею Летюком.. Поетичною естафетою біля пам’ятника Кобзаря в Харкові є пісня на слова С.Шумицького "Шевченківський сад”: Безліч у житті бачив я садів Скільки ще, напевне, перейду, Тільки в одному зможу молодіть – В рідному Шевченківськім саду. Кожне деревце в мирній тишині Голосом дитинства промовля. Тут мене колись вранці навесні В славну путь Кобзар благословив. Ставши на Сумській, дивиться з гори Вічно і безмежно молодий. Кожної пори в сині вечори Сходяться закохані сюди. Лине в голубінь пісня голосна, В ній живе Шевченківський вогонь. В нашому саду юність і весна Харкова робочого мого. (Публікація В. Кривенчук – К.Балабухи) Та люботинці пишаються тим, що ранкова зірка С Шумицького зійшла саме тут і відбивала промені натхнення, радості, любові, героїзму, людяності. На фото: меморіальна дошка на стіні Караванської ЗОШ. Олійник Олександр Вікторівич | 
