Взимку 1943 року, коли наша армія вибила з Люботина фашистів, то мене мобілізували для роботи в госпіталі, який розмістили в приміщенні міської лікарні. Днів через 10-15 німці знову зайняли Люботин, а поранених наші не встигли вивезти. Другого дня я пішла в лікарню. Поранені були голодні, я та ще наші співробітники потроху принесли їм поїсти, але мало, бо і в самих нічого не було. Один із поранених, юнак років 17-18 назвався Ігорем, був поранений в ногу, не міг ходити, просив, щоб я забрала його до себе додому, доки підлікується. Я пообіцяла, але перш пішла додому подивитися на свою хвору маму. Прийшовши додому, побачила, що мати вже померла. Ввечері в лікарню піти не змогла, а вранці, коли прийшла, то поранених вже там не було: частину з них вивезли, а останніх німці розстріляли. Біля лікарні є братська могила наших воїнів, але там імена похованих не значаться. Приходько Тетяна Григорівна.

8березня1943року частини німецької армії наступали на Харків через виселок Водяне. До цього у висілку з 1941 року боїв не було. Пішли чутки, що німці розстрілюють мирних мешканців. Ми сховалися в погребі. На початку другої половини дня в нашому дворі появився німецький солдат і, підійшовши до погреба, побачив нас. Погрожуючи автоматом, крикнув: «Век!» - і ми вилізли з погреба. Нас залишив, а Постнікова повів до групи чоловіків, які стояли метрах в 50 від нашого будинку. Їх було чоловік 40. Деякі з них були у військовому одязі, останні – в цивільному, серед яких і жителі Водяного. Цей німець - есесівець передав Постнікова іншому есесівцю, що охороняв цих затриманих, а сам пішов далі. Дочка Постнікова Тамара, 12-річна дівчинка у той час, говорить: « Ми знали, що німці зігнали чоловіків, куди штовхнули і мого батька. Щоб розстріляти. Я підійшла до батька і, притулившись до нього, кажу есесівцю: «Це мій тато, відпустіть». Цей німець подивився на мене, а потім запитав по-українськи: «А скільки років твоєму татові?» За мене відповів батько: «53 роки». Цей німець, очевидно, зжалівся, бо, очевидно, він був українець, що можна було зробити висновок з його запитання, подивився на другого німця, що стояв трохи далі, охороняючи з другого боку затриманих, і мотнув головою вбік, що означало: він дозволяє втекти моєму батькові – і якомога швидше, доки не підійшли інші німці чи їхній старший. Я, мати, батько швиденько пішли, зайшовши за сусідній дім, майже бігом поспішили на сусідню Московську вулицю. Відійшовши, мабуть, з півкілометра, побачили, що горить наш будинок, який підпалили німці…. Затриманих німці погнали через поле у напрямку радгоспу «Комунар» і, відійшовши від нашої хати метрів 400-500, біля скирти соломи всіх розстріляли. В одній великій ямі їх поховали-закопали інші цивільні люди, зігнані німцями. Ранком цього дня перед тим, як нас німець вигнав з погреба і забрав тата, на наше подвір’я прийшов поранений у ногу наш солдат і попросив його сховати, бо далі йти не може. У дворі трохи осторонь хати стояв сарайчик. Батько заховав солдата на горищі сарайчика, де було сіно. Німець, мабуть, його не побачив. Коли ми ввечері повернулися на своє подвір’я, то солдат був у сараї. Німців уже не було. Вони пішли на Харків. Ми ночували в сусідів. Разом з нами був і солдат, який назвався Василем і виявився земляком з Бєлгородської області. Його прізвище Юдін. Він побув з нами доби три, а потім бригадир радгоспу «Комунар», ді-знавшись, що у нас поранений солдат, велів нам доставити його в радгосп, де там знаходиться душ 20 поранених. Туди його батько доставив, бо сам воїн ходити не міг. Не можу сказати, як Василь Юдін вилікувався, де воював чи був у полоні, але років через 10 після війни він приїздив до нас і дякував, що його врятували, що він залишився живий.

Мій брат Іван ще під час навчання в школі захоплювався радіотехнікою Під час німецької окупації він теж цим займався. І працював на земляних роботах, бо не будеш працювати – заберуть до Німеччини. Особливо багато в нього появилося радіоапаратури у лютому-березні 1943 року, коли наші війська ненадовго звільнили Люботин. Та незабаром німці вдруге окупували місто. Добре пам’ятаю, що Іван десь взяв великий армійський радіоприймач, який працював на батареях (батареї були в скляних банках). Був у брата і приймач. Він слухав і щось записував. Одного разу вдень у травні цього ж року, повернувшись з роботи, Іван засів за приймач. Вся апаратура знаходилася в кімнаті. Коли Іван сидів на прийомі, в будинок нагрянули поліцаї Приходько і Абдула. Вони схопили мого брата і повели. Незабаром на машині приїхав начальник поліції Літвінов і його заступник Островерхов Іван Васильович, забрали багато радіоапаратури, зробили ретельний обшук. Забрали з собою мене і мого батька Миколу Хомича. Я в поліції просидів 7 діб, а батько – 13. Нас весь час допитували. В той час, як ми сиділи, 23 травня повісили мого брата Івана як партизана на базарній площі. Вішали поліцаї. Через 2 доби зняли повішеного, вкинули в яму біля поліції і присипали землею. Коли в кінці серпня 1943 року німців вигнали із Люботина, ми відкопали останки і поховали на садибі вдома. Тут зараз і знаходиться могила.

Дитячі та юнацькі мої роки проходили в селі Старий Люботин на хуторі Смородському. Так сталося, що через наш хутір проходила лінія фронту: німці то наступали, то відступали. Щоб не підпустити до себе наших бійців, вони спалювали людські хати, а в нас згорів лише сарай. 13 діб ми з мамою та родичами своїми сиділи у погребі, бо весь час була стрільба. Ми могли вилізти на невеликий час звідти лише вночі, коли стрілянина стихала. До нас у погріб заглядали то наші бійці, то німецькі. Серед фашистів були й такі, що нам співчували. У погребі були солоні огірки, помідори і картопля